Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
3. Оригінальність у поводженні Мартиновича
Порфирій Денисович був великий оригінал навіть і щодо власного костюма. Зимою, наприклад, він носив довжелезний широкий, з великим, трохи не до пояса, коміром, чорний, волохатий кожух і чорну ж високу з червоним верхом смушеву шапку. У руці він завжди носив або товстий великий закарлючений ціпок, абож ще більший, незвичайно товстий, синій, т. зв. «базарний» парасоль, якраз такий самий, яким перекупки захищали відсоння та дощу свій крам. Ні кожуха, ні парасоля в Петербурзі не треба було носити, воно тільки заважало вільним рухам людини, але Мартинович без цих атрибуцій був наче не він. Знарядившись так, чоловік завдавав собі великого клопоту, бо однією рукою треба було держати полу широчезного — такого як на 2–3 душі — кожуха, а другою ціпуру або товстий парасоль і вже ніяк не можна було нести якусь покупку або книжку чи малюнок; звідси сила комічних пригод, що потішали не тільки нас, товаришів Мартиновичевих, а й прохожих. Майже кожен зустрічний пропускав його мимо себе, тоді, обернувшись, довго дивувався вслід, посміхаючись або навіть лаючись. Взагалі, як тільки Мартинович виходив на вулицю, так зараз же піднімались круг його всякі, іноді навіть брутальні, або цілком непристойні жарти та знущання. Опріч кумедної одежі і характеристичної, ніби старечої, розвалистої ходи, всіх тішив і дивував його ніс. Між великоросами найбільше кирпатих, з великими вузлуватими щелепами людей; усі вони звикли до того розповсюдженого типу і через те, побачивши, наприклад Мартиновича, зразу ж брали його на глузи: — Эй, братцы, гляди — во какой леший идет!.. — А нос-то, нос, во, брат, и нос, дик носі Ха-ха-ха! — розлягалося навкруги. — Да нєшта єтта нос? не видиш — хобат! — Навкруги реготали ще дужче. Але Мартинович завжди й собі добродушно сміявся з ними і тим обеззброював своїх напасників.
За ввесь час свого життя в Петербурзі, один-одним тільки раз він знетямився і люто накинувся на своїх мучителів. Було так. Ми верталися з академічного екзамену. Мартинович був дуже схвильований великою кривдою, що йому заподіяли старі клясики-професори. Справа виглядала так. Підходила «треть» (екзамен, коли присуджуються срібні медалі); на велику срібну медалю треба було подавати клясний рисунок. «Черговим» професором був Вілевальд. Перед екзаменом учні обступили його й кажуть: «Вот Мартинович не будет подавать зскиз — дадут ли ему медаль?» Вілевальд каже: «Все равно я буду экзаменовать рисунок, и он получит медаль». Настав день екзамена. Натурники та служники з наміром товклися в клясах, помагаючи розвішувати та перевішувати рисунки і за деякий бакшиш передавали нетерплячим звістки, як іде екзамен і хто одержав який номер або й медалю. Звичайно натурники обступали щасливця і поздоровляли його з одержанням медалі. Через натурників ми й дізнались, що Мартиновичеві медалі не дали, хоч він був найкращий учень. Професори між собою перелаялися, а Вілевальд був жорстоко обурений і ображений тією несправедливістю. Після іспиту наша компанія верталася додому, лаючи професорів на всі боки. Коли це назустріч нам ідуть якісь три постаті, і одна з них загородила дорогу Мартиновичеві, так що той мусів стати й здивовано запитав:
— Что вам угодно?
— Слушай, — запитав той суворо, — где ти такой нос достал? Але ту ж мить сталося щось дивне. Незвичайно великий синій парасоль голосно лупнув по нахабній пиці суворого добродія. Той прожогом кинувся тікати. Мартинович був так роздратований, що навіть широчезні поли кожуха, що хмарою віялися за ним, не завадили йому наздогнати пакосника і ще кілька разів лупнути його по шиї, геть збивши з голови новий «котелок» тим синім парасолем. Суворий добродій далеко одбіг переляканий, крикнув: «Ишь сволочь, дерется!» і побіг далі. Піднявся невимовний регіт, до якого зразу ж пристав і сам Мартинович. Дуже неприємно було проходити з Мартиновичем побіля крамниць якогонебудь ринку. Тут брутальні дикі прикажчики умисне хватали його за обидві поли й тягли його в різні боки, кожен до себе, ніби уклінно запрохуючи купити в них найкращий одяг. Вони на всі голоси викрикували: «Пальты, пальты-с, антики-с, пажалте-с», — трудно було відбитись від цієї зграї. Не скоро вже після «городоначальника» Трепова, було видано наказа не чіпати руками перехожих, але й це мало помогало.
< 2. Академія і моє знайомство з Мартиновичем
3. Оригінальність у поводженні Мартиновича
