Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
23. Відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві
Недарма відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, що відбулося 30–31 серпня 1903 року, називалось тоді святом української інтелігенції. Таким воно дійсно й було, бо трудящий народ участи в цьому святі не брав. Влада доложила всіх зусиль, щоб не допустити до перетворення цього свята в народне свято пошани пам’яті поета — починача нової української літератури. У святі брала участь українська інтелігенція, а вірніше, деяка її частина. А святу цьому українська інтелігенція надавала великої ваги, як святу виключного історичного значення [56].
Немало потрудилось тоді Полтавське земство, щоб свято вийшло якнайкраще. Потрудилась І полтавська та харківська українська громада. Ми, художники, організували на це свято «Першу українську художню виставку» на честь і пам’ять І. Котляревського. Бажаючи, щоб відкриття пам’ятника І. Котляревському вийшло якнайкраще, ми на нараді художників для видання земством альбома української орнаментики вирішили підчас свята улаштувати виставку картин українських художників. Ця думка всім у земстві теж уподобалась, і через те зараз же ми обрали організаційний комітет із таких осіб: В. А. Волков — голова, Е. Е. Саранчов — товариш його, далі художники: О. Ю. Сластьон, І. А. Зарецький, А. А. Зарецький, П. Д. Мартинович, А. И. Рощина, М. С. Бухгайло, С. А. Полозов, Г. Г. Цисс, Прокоф’єв, А. С. Немировський, В. Д. Салтиков, Паукер, Ф. И. Єфіменко. С. І. Васильківський, В. Г. Кричевський і В. Н. Васильєв. Крім цих 18 постановили запрохати до організаційного комітету ще таких осіб: С. Є. Бразоля, В. Л. Позена (скульптора), Г. Г. Мясоєдова (художника), П. Г. Мясоєдова, В. Г. Короленка і І. Ц. Хмелевського. З цього складу мали вибрати жюрі. Виставку картин ми влаштували в музеї Полтавського губ. земства. Вона вдалась, місцева преса її розхвалювала. Успіх виставки перевищив усякі наші сподіванки; всі прибутки з тієї виставки (щось із 360 карбованців) призначили на допомогу місцевому історично-етнографічному музеєві. Вирішили також раз зорганізоване «Товариство українських художників» зберегти й надалі, влаштовуючи щорічні виставки як у Полтаві, так і по інших місцях України й навіть у Галичині.
На полтавській виставці звертали на себе загальну увагу різні прекрасні рисунки й етюди П. Мартиновича, а між ними 13 невеличких композицій на теми з «Енеїди» Котляревського, зроблені ще в 1874 році. Полтавська міська дума не встигла їх видати до дня свят, і альбом, запізнившись, вийшов уже тоді, коли всі гості роз’їхались. На жаль, московська фототипія К. Фішера деякі рисунки зробила навиворіт, так що на них герої повиходили лівшами.
Другі малюнки Мартиновича, — уже з часів мужности — що ними так милувалось громадянство на виставці, зафіксував у чудових фотознімках відомий полтавський художник-фотограф І. Ц. Хмелевський.
«Товариство українських художників» на спомин про свою першу виставку й на користь школи Котляревського видало альбом картин і рисунків найбільш типового історично-етнографічного характеру (штук із 50). Між цими знімками опубліковано всі інші, крім ілюстрацій до Енеїди, рисунки й етюди роботи Мартиновича.
Наша виставка, крім газетних рецензій, викликала опис у «Киевской старине», де сказано… «Особое внимание обращали на себя рисунки карандашем и этюды г. Мартыновича. Ряд иллюстраций его к «Энеиде» издан в настоящее время Полтавской думой. Прекрасные сцены из украинской жизни и пейзажи художников Васильковского, Сластиона, Кричевского, Красицкого и др., бронзовая группа Позена „Пастушка“ и многое другое». Після відслонення пам’ятника І. Котляревському мав відбутися в місцевому театрі так званий «музичний ранок» і на ньому мали демонструвати ілюстрації П. Мартиновича до «Енеїди». Над убранням театру потрудилися ми теж немало, і він справді виглядав святочно. Зібрались гості, кругом мигтіло й гуло, як у вулику. Але от настає час «музичного ранку». Йдемо в театр, шукаю своє місце й упевнююсь, що чиясь таємна дбайлива рука очевидно з наміром зробила так, що моє крісло, у четвертому рядку, опинилось поруч із кріслом П. Мартиновича.
Ось він іде та ще з якоюсь рівною, стрункою, сухою постаттю немолодої вже червонолицьої жінки. Та жінка одягнена була в розкішну шовкову чорну сукню, з модною штучною куафюрою на голові, всюди на цій жінці щось блищало, шелестіло й дзвонило і всюди золото, золото, золото! Чорні легкі рукавички й чорна розкішна парасоля закінчували дотепний ансамбль. Мартинович кивнув на неї й на мене головою і сказав: «Ну, пізнавайте одне одного!» Я догадався, що передо мною стояла менша сестра його Саша, хоча нічогісінько, ані рисочки тієї милої з селянським цвітом лиця дівчини, що була між нами в Петербурзі й старанно малювала серед нас, я в ній тепер не знайшов. Під першим враженням несподіваної радісної зустрічі, я кинувся до неї і проказав якесь найщиріше радісне привітання. Більше ж як 20 років ми не бачились!.. Але що ж це? Велична постать ледве хитнула в мій бік головою й промовила кілька слів, не літературною російською, — це б мене ніяк не здивувало, — а мовою з якимсь несмачним провінцїяльним акцентом і тією самою ламаною мовою звернулась зараз же до свого брата. Це останнє було вже занадто. Мене мов холодом обдало і за себе і за Мартиновича. «О, леле! — мелькнуло в мене в голові. — Та невже ж це та Саша, проста, сердечна, з найдемократичнішими поглядами дівчина, художниця Саша, що отак тоді боготворила свого брата Профирія й малювала щовечора між нами в тій „загальній кімнаті“? Та не може ж цього бути?! Тієї Саші немає й сліду! Зосталось зовсім щось інше — якийсь виворіт, гієрогліф її. „Евкеросінія“ згадалося мені старе; так, так…»
Мартинович зразу помітив поганий стан речей; він політично посадив сестру з правого боку, сам сів посередині, а я опинився з лівого боку коло його. Він почав мені поясняти, що Саша була стільки літ на засланні з матір’ю, доглядала там її й через те привчилась розмовляти лише по-російському…
Тимчасом піднялась завіса, і я побачив у глибині сцени на декорованім підвищенні великий — більший за натуру — портрет І. П. Котляревського моєї роботи. Всюди вінки, квітки, рушники, аж у очах рябіло… Я не зразу міг прийти до себе. Думка рівночасно підказувала, що ця Саша свідомо віддала своє молоде життя матері, занедбала своя дівування. Вона не пішла заміж, хоч і могла це зробити; гіпноза й вимоги матері, щоб вона завжди була при ній і допомагала їй, — бо стара повсякчас мучилась і турбувалась за збільшення своїх капіталів та процентів, — це й зробило те, що Саша взяла на себе тяжкий моральний обов’язок і свідомо згубила свою молодість. І от тепер, коли несподівано (після розділу) вона одержала більшу половину тих материних грошей, хіба не мас вона права зробити з ними все, що хоче, — зазнати можливих, на її розуміння, розваг і втіх? Усе ж це було їй колись таке заказане, таке заборонене, а тепер вона сама собі господиня… Це все так, а от тільки шкода й невимовний жаль, що Мартинович у неї в полоні, — це ясно. На щастя, швидко почався офіційний музичний ранок; проте настрій мій так підупав, що я вже не міг себе заставити ще раз звернутись до Саші; вона сиділа набундючена, нічим не виявляючи того, що вона жива.
Музичний ранок у переповненому театрі йшов дуже добре, жваво, різноманітно й захватно. Але ось раптом заля стемніла, і почалося демонстрування чарівним лихтарем малюнків П. Мартиновича до «Енеїди» Котляревського. На величезному екрані вони повагом чергувались один за одним, і публіка приймала їх із надзвичайним захопленням; нарешті, коли з’явився чудесний, повний динамізму й насичений гумором, малюнок на тему «Еней, матню в кулак прибравши і не до соли примовлявши, садив крутенько гайдука», малюнок, де Мартинович піднявся до рівня самого Котляревського, — публіка відчула це якнайкраще. Наелектризована заля розрядилась — вона ніби дрижала від сили оплесків, від вигуків: «Слава», «Браво» і, нарешті, загальних вигуків: «Автора, автора, автора». Сталося щось несподіване — всі встали з своїх місць, обернулись у наш бік, махали хустками й вигукували різні привітання. Я почав підштовхувати Мартиновича, щоб він устав. Нарешті він таки зважився, підвівся, блідий, суворий, і вклонився на всі боки. Овація зросла до свого апогею, дух захоплювало. Почулись часті вигуки: «Встати, встати, встати всім!» Увесь партер, всі поверхи лож, балькон, — усе це стояло на ногах і сердечно вітало улюбленого артиста… Сидіти комусь було не тільки нечемно, а навіть і небезпечно — це могло образити наелектризовану публіку за нехтування її хвильового кумира, і ось велична суха постать разрядженої, обвішаної золотом мумії — Саші теж мусіла встати перед своїм братом — бідолашним її полонеником. А момент же був який! Здавалось кам’яне серце повинно б розтопитись і почутливішати… Я ждав, що ось може Саша скине свій важкий облудний футляр мумії і щиро, як рідна сестра, привітає — поздоровить і навіть прилюдно обніме свого брата; це б піддало всій залі ще більшої спільної радости, не кажучи вже про самого артиста. Але ні! Не торкнули її ні урочистість величного вшанування, ні щирий ентузіязм абсолютно всієї залі — вона навіть ні разу не глянула на свого брата… Щодо мене, то я сердечно радів за свого приятеля. Нехай одна — правда трохи пізня — хвилиночка щастя, а таки прийшла до нього! Нарешті він побачив загальне визнання, відчув, що його заслуги оцінені. Але отой суворий, ніби страдницький вигляд — що замикав він у собі? Здавалось, він ніби промовляє: «Плещете, плещете моїм ще дитячим мистецьким спробам-забавкам, хіба ж я є тільки це, та й годі? А мої численні зрілі праці, на які я поклав усю душу і навіть саме життя… Я не досяг того ідеалу, про який день і ніч мріяв, і, знеможений непереможною нуждою, упав у надсильній боротьбі за його. Тепер я тільки тяжко поранений, хворий чоловік, та й більше нічого…»
Мене нервувало те, що, сидячи рядом, якось мимоволі кожну хвилину я бачив оту надуту мовчазну мумію. Нащо вона це робить? Нащо випирає з неї ота пиха, важність та величність? З досади мені захотілось показати їй, що після всього я нехтую нею, а через те, як тільки скінчився спектакль, я, не прощаючись із нею, швидко вийшов із театру. З того часу ми вже більше ніколи не бачились. Але згодом, після смерти матері (1915 року) до мене доходили чутки, що вона, Саша, теж держить свого брата Порфирія в повній залежності і ніби з милости, бо стара розділила свої гроші й майно тільки поміж нею та двома синами, при чому Саша дістала найбільшу частину спадщини; Мартиновичеві ж не зоставила ні єдиної копієчки! І це після того, як він стільки зробив заходів до визволення від заслання матері! Він безнастанно писав листи-прохання до всіх своїх впливових петербурзьких та київських знайомих, щоб урятувати стару. За відомостями, що я їх тоді мав, до деякої міри його прохання допомогли справі визволення матері. Очевидно вона боялась, що після її смерти Мартинович не буде збільшувати материнських капіталів, і через те він був зоставлений на ласку сестри Саші.
Мартинович хоч і не терпів великої попередньої нужди, але морально страждав від такої кривди та залежности. Як переживав він свій полон? Розуміється, можна б і про це було дещо додати, та він, вірний собі, як і завжди, ніколи про це не висловлювався і лише межи рядків у його листах, з деяких виразів можна догадуватись, що йому жилось дуже скрутно.
< 22. Від’їзд Мартиновича з Петербургу назавжди
23. Відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві
[56] Тут Сластьон дуже неповно і односторонньо згадує про відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, не говорячи, хто організував це свято і що це за «українська інтелігенція» брала в нім участь. Ініціятива цього «свята» виходила з офіційних кіл, організувало це свято попівство і українська буржуазія, та сама, що кілька місяців до свята і після нього допомагала російському урядові здушувати селянський рух, скерований проти панів і царських чиновників. Цікаво, шо коли напередодні відкриття пам’ятника прийшло домагання від патронів «свята», офіційних кіл, щоб на відкриттю не виголошувати промов українською мовою, організатори відкриття, ця «українська інтелігенція» без суперечок погодилась на це домагання, а одночасно орган національних демократів у Галичині, «Діло», помістив статті, в яких намагався «переконати» царський уряд про льояльність думок і змагань цієї інтелігенції, а на відкриття з Галичини поїхали «делегатами» Студинський і Романчук, представники клерикально-буржуазних галицьких угруповань.
