Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
24. «Українська артистична виставка» в Києві
Після 1905 року життя всюди пішло швидким темпом і через те не диво, що художники-кияни надумали за принципом самовизначення улаштувати свою окрему українську виставку картин. Але чомусь вони назвали її теж «першою», забувши, що перша така виставка була відкрита в Полтаві ще вісім років тому. В 1911 році вона дійсно відкрилась, але через спіх та різні інші причини, немало українських художників не змогло взяти в ній участи; а ті, що взяли, здебільшого віддали на неї свої старі залежані й непродані на других виставках картини і цим самим виставку знецінили. Тодішнім присяжним художнім критикам, як наприклад Євгену Кузьмину, здавалось незрозумілим, нащо властиво «українська». Він іронічно запитував: «Що малося на думці, утворюючи „Першу українську артистичну виставку“? На це питання навряд чи хто зуміє дати відповідь» і т. д. Проте він усе ж таки почав свій огляд із художника Мартиновича. Основний ляйтмотив самої виставки, на його думку, «старосветскость»; дух і настрій на ній гоголівських часів, що віють від праць Мартиновича, а від нього незримі нитки протяглись до полотен більшости навіть сучасних майстрів.
У тодішній київській пресі багато дечого говорилось так собі, навмання, не знаючи добре самої справи, і через те багато всякої безбарвної плутанини написано. Безперечно, українська виставка мала характер більш-менш випадковий, раптовий, це була дійсно збираниця, принаймні наполовину, всяких старих, що залежались нерозпроданими, картин та рисунків. Через вищезгадані причини критикам та оглядачам нашої виставки дуже трудно й майже неможливо було орієнтуватись у цій новій справі. Кожному з них хотілось побачити опрічне в українському мистецтві; те опрічне, ради чого вона відкрилась окремо від інших виставок і що повинно було її різнити від інших. Звідціля почалось шукання того опрічного й своєрідного окремого кольориту, вибору тем, настрою, навіть різних течій і напрямків нашого мистецтва. Ці напрямки — так думалось тоді — повинні були бути й у наших майстрів. З такої позиції кваліфікувати виставку вже було легко. Так уже писали про неї ті, розуміється, що самої виставки й не бачили й гадали апріорі, мовляв інакше ж це не може бути.
Розглядали представників доби академізму та реалізму, і тут якраз попали пальцем у небо. П. Мартиновича залічували до доби академізму, а Васильківського — до доби реалізму і взагалі «передвижництва», тимчасом як ідеальнішого реаліста, як Мартинович, і уявити собі не можна. Крім того, порівнювали те, чого рівняти ніяк не можна. Мартинович — портретист і художник-етнограф, а Васильківський — пейзажист, заступили ж вони до Академії майже одночасно. А раз умисне взята якась упереджена думка, то вже на цей копил натягаються і всі інші спостереження. Пригадую, що у львівському «Ділі» були найкращі огляди цієї виставки, написані художником Ів. Трушем [57]. Других газетних звісток я не міг добути, але пригадую, що в українських газетах між «Радою» і харківським «Снопом» піднялась навіть гостра полеміка; з боку газети «Сніп»- виступив К. Бич-Лубенський, а з боку «Ради» — «Опішнянський ганчар». Редакція київського журналу «Искусство, живопись, графика, художественная печать» звернулась до мене, щоб я написав для них статтю про П. Мартиновича, якого малюнки мали бути виставлені на тій виставці. Я швиденько написав ту статтю, не діждавшись від Мартиновича відповіді на багато висланих мною до нього запитань, і вона була надрукована в 1912 році в № 3–4, з дев’ятьма малюнками Мартиновича. Стаття моя декого зацікавила; мене запитували про дальшу долю артиста. Під свіжим враженням усього, що я знав із останніх часів, я відповів на один доволі цікавий лист від Бориса Милорадовича. Ось ця моя відповідь:
«…Доля П. Д. Мартиновича і в дальшому ході надзвичайно цікава, і так же незмінно сумна, як і раніш. Вісім літ назад, коли його матір було заслано в Сибір за т. зв. «лихвенні проценти», Порфирій Денисович ніби трохи ожив, прийшов у себе, став час від часу навіть виїздити з Костянтинограду і приїздив до мене в Миргород. Він заходивсь усердно наздоганяти життя, що пролетіло вперед. Ми, його товариші і друзі,- почали надіятись, що може його талант знов прокинеться до творчої продукції… В його почали водитись деякі грошенята. Але через шість із чимсь літ мати була амнестована, вернулась і, розуміється, зараз же взяла все в свої руки. Порфирій Денисович знов опинився, що називається, на хлібі та воді й в нетопленій хаті».
«Ось Вам два епізоди з його життя; один до ссилки, а другий після неї, у цьому році. Перший я знаю з оповідання письменника В. П. Горленка, а другий від письменника-поета О. Олеся, 1913 р. В. Горленко, завжди приймав найгарячішу участь в судьбі артиста. Він пробував вирвати його з рук матері від її страшної опіки. Приїхавши в Костянтиноград. Горленко пішов побачитись із Мартиновичем. «Входжу, каже, в одну кімнату — порожньо, нема нікого; гукаю — ніхто не озивається. Входжу в другу — те ж саме — пустиня, холод, сум; входжу в третю й помічаю, що коло однієї стіни стоїть ніби якесь ліжко, й на тому ліжкові, серед накиданого якогось чи ганчір’я, чи старої зношеної одежі, сидить якась фігура з підібганими під себе ногами; на фігурі накинутий на саму голову старий селянський кожух; очевидно нещасний так закрився від нестерпного холоду. Чи треба говорити, що ця загадкова фігура був нещасний полоненик своєї жорстокої матері, П. Мартинович?! Самої матері не було дома; вона, як і щодня, десь бродила по селах та хуторах, збираючи свої борги та правлячи проценти. З нещасним недужим та голодним і дуже пригнобленим Порфирієм Денисовичем не дуже вдалось розговоритись, крім своїх страждань, ні про що не вдалось як слід докладно побалакати, тим паче, що скоро прийшла й сама мати. Треба було їй добре пояснити, як і що мене заставило приїхати до них, наскільки реальні ті заходи, що малося зробити для полегшення участи Порфирія Денисовича, для його лікування. — бо були особи, котрі ладні були гроші дати на цю добру справу. Вона суворо мене слухала, очевидно мало довіряючи моїм словам, іноді тільки грізно зиркаючи на запнуту фігуру. Було моторошно довго з нею говорити… Нарешті вона почала скаржитись на свої нужди, голод і холод, на нестерпну дорожнечу. Надворі почало вже сутеніти, і вона, глянувши в вікно, прямо попередила: „Оце вже й темніє, а ми ж не світимо, бо нічим у нас, скоро оце й спать ляжемо, пора вже, пора”… Очевидно вона мене просто виряджала з хати геть. З тяжким жалем я попрощався з дорогим мені нещасливим страдником, бачучи ясно, що з моїх заходів нічого не вийде: допомогу його мати розуміла цілком інакше — щоб гроші віддать їй у руки, а вона вже сама, як знає, так і буде за ним піклуватись… Пропонувати їй якийсь викуп чи відступне в мене не хватило сміливости…»
Другий епізод розповів мені поет О. Олесь [58]; це вже було в 1913 р.: «Після різних, прямо неймовірних слухів, що ходили в Києві про те, як живе нещасливий Порфирій Денисович у своєї матері, по намові декого з громадян, вирішив я поїхати у Костянтиноград. Я знав, до кого їду, і належно до того підготувався. Я теж думав, що може таки якось удасться умовити стару процентщицю й вирвати в неї з рідного пекла її сина Порфирія Денисовича. Я чув, що його мати не любить і навіть вороже відноситься до різних відвідувачів, що частенько пробують побачити артиста-узника, бо „толку від них нема ніякого“… За всяку ціну я вирішив „очарувати“ цю сувору, навіть страшну жінку й тому, приїхавши ь Костянтиноград, сміло пішов до її дому. На всьому лежало тавро якоїсь розрухи та запущености, очевидно не до порядку було тут тим, що мешкали… Зразу стара була ніби на суворій, навіть ворожій сторожі, а далі я так розбалакав її, та й дочку разом, так захопив їх своїми ймовірними предложениями — в справі доброї допомоги Порфирієві Денисовичу і їй, його матері, — що стара цілком розм’якла і захопилась майбутнім добробутом; вона очевидно розщедрилась і розгулялась, пославши в крамничку сусідську дівчину, щоб та купила за 2 копійки „оселедчика“ для вечері — це на нас чотирьох душ! Уже темніло, як з’явився той „оселедчик“, і вона доволі правдоподібно удавала, що хоче поставити самовар. Але я знав, чим догодить старій, і рішучо відмовився від вечері; тоді вона зараз же покликала дівчину і, ткнувши їй того оселедця, уже в темноті, веліла скоріше бігти в крамничку, щоб вернути свої дві копійки. Я щиро обрадував стару, але Порфирій Денисович був у такому стані, що, здавалось, всі заходи були марні».
Стара не покаялась після шестилітньої сибіряки — вернувшись додому, вона теж зранку й до вечора ходила по околишніх хуторах та селах; там пила й їла у своїх клієнтів і стягала свої «тілько два процентики у місяць». Розуміється, робила вона це тепер дуже обережно, щоб знов не попасти в попередню історію… Недавно Порфирій Денисович пояснив мені материне ремесло тим, що дітей було багато (6 душ) і вони в той час учились по чужих містах, так що посилання їм грошей було велике, то треба було їх якось добувати…
< 23. Відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві
24. «Українська артистична виставка» в Києві
[57] Труш Іван — український маляр у Галичині, відомий своїми картинами з гуцульського життя.
[58] Олесь О. — відомий український поет-лірик (Олександер Кандиба), народився 1878 р. на Харківщині. Служив ветеринарним лікарем у Києві. Деякий час керував редакцією «Літературно-наукового вісника». Видав п’ять збірок ліричних поезій, одну збірку драматичних етюдів і невеличку книжечку сатиричних поем. Революція 1917 р. застала Олеся в таборі української буржуазії. 1919 р. емігрував він за кордон, де живе й досі, не проявляючи майже ніякої літературної діяльности.
