Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
4. Вигляд тодішнього Петербургу
Взагалі в Петербурзі тоді ще була некультурність велика. У 1872 р. ще можна було бачити щоранку, як до участку вели наловлених за ніч безпритульних або бурлак («птиць»); їх прив’язували по двоє до бечівки і так довгою низкою, як сушену тараню, кудись тягли; спереду йшов «городовой» у французькому кепі, а ззаду другий. Зустрічна публіка піднімала нещасних «птиць» на глум і всякі знущання.
Саме місто мало нудний, одноманітний вигляд. Навіть Нєвський проспект був багато мізерніший, ніж через якихнебудь 25 літ, а тоді, тобто 56 років тому, і говорити нічого. Де тепер чудова Пушкінська вулиця — починались величезні пустирі, що йшли майже до самого Московського вокзалу, тільки на самому розі майдану стояв один чи два будинки. Ці пустирі відгороджувались від Нєвського просто височеньким парканом, а засаджували їх капустою, і як увосени зрубають її, то там дуже довго пасуться корови. Як їдеш на «конці» (трамвая тоді не було), то зверху й роздивляєшся всі ті городи. Конок у всьому місті було тільки дві — одна ходила по Нєвському проспекту, а друга по «Большой Садовой». На Васильївський острів теж не було конок, а через те як виберешся було в город із «Малого» проспекту та 2-ї лінії та повештаєшся там трохи, то й короткий петербурзький день пройде.
Раз у неділю, ми з Мартиновичем змовились піти у т. зв. «Александровский рынок». Там, як і пізніше, було дуже цікаво повештатись по різних крамничках, що торгують усякою старовиною, по букіністах. То було якусь стару українську книжечку знайдеш, то гляди гравюру або літографію яку надибаєш і, придбавши її, щасливий, вертаєшся додому. Находившись добре в тому ринку, ми вже вертались додому і, дуже натомившись, вирішили по Садовій конкою доїхати до Нєвського проспекту, пересісти на другу і доїхати до Адміралтійства, а тоді вже, через Сенатський майдан — садка тоді ще не було — та через лід по Неві — додому. Це був наш маршрут. У Мартиновича було трохи грошенят, і він розгулявся: купив в один паперовий мішечок фунт чорносливу, а в другий якихсь мерзлих фініків. Ми йшли собі й весело ласували тими гостинцями. Крім двох мішечків та двох піл у руках, під пахвою треба було держати товсту з закарлючкою ціпуру. Таким чином Мартинович був добре навантажений. На Сєнному майдані нас уже переганяла «конка»; треба було, раптом учепившися, зскочити туди та ще й вилізти нагору. А це діло в ті часи було дуже трудне і навіть небезпечне. Східців тоді в «конках» ще не було, просто прибивали до стінки з правого боку дверей шість залізних лопаточок, що виступали вершків на 2 ½, а з боків їх — окремі, держатись руками, залізні клямри. Через те, коли доводилось лізти вгору по сторчовій стіні, треба було мати добру силу в руках і немало сміливости. Людина хапалася обома руками за залізні клямри і ногою намацувала, де прибиті ті лопаточки, і так, хапаючись та намацуючи лопаточки, лізла все вище і нарешті злазила вже на самий верх конки. Щоб злізти на ту душогубку, треба, щоб у руках нічогісінько не було, інакше зовсім не можна туди видряпатись. Отже, ми про це зовсім якось не подумали. Я скочив перший і вже додряпався майже до гори, як раптом почув скажений регіт, свист, тюкання і цілий галас. Я обернувся і що ж побачив?! У глибокому снігу лежав, зарившись у нього, Мартинович. Вражий кожушище не тільки не дав йому злізти на конку, але підчас сальто-мортале якось кумедно закотився на йому через саму голову і ніби пригнітив його зверху. Висока шапка стояла собі окремо, і червоний верх її високо надувався вгору, наче виглядаючи, де це раптом подівся її поважний властитель. Товстий закарлючений ціпок геть далеченько сам собі стирчав у снігу, а від нього аж до самого Мартиновича вся скорбна путь перельоту була засіяна смачними чорносливами та мерзлими фініками. Мішечки були порожні і, ніби теж глузуючи, переверталися з боку на бік. В одну мить я зліз і зскочив із конки та побіг рятувати дорогого товариша. Коли це завернутий на голову кожух якось кумедно піднявся, і з-під його важких волохатих піл почав виглядати, сміючись, сам непошкоджений, Мартинович. Тоді вже і я з усією юрбою, що зараз же оточила, сміючись, Мартиновича, почав і собі сміятись. Ми, під жарти і регіт юрби, позбирали свої сливи та фініки і, весело розповідаючи один одному про нові несподівані враження цього кумедного випадку, пішли вже пішки до самого «Нєвського»; далі, боячись повторення другого сідання на конку, пішли до Адміралтійства, а далі і через Нєву. Ці місця в ті часи були дуже нечепурні; чудової Адміральської набережної не було — тут були якісь брудні склади старих пароплавів, барок, лісу, якоїсь трухи та гидоти; не було, розуміється, й самої гранітної набережної; від самого Дворцового мосту аж до Сенату земляні береги поволі спускались у саму Нєву. Тут завжди стояв смоляний дим, там щось усе заливали та конопатили. Серед сього-того хаосу стояла невеличка гармата, що о 12 год. дня після стрілу з Петропавлівської фортеці й собі тут стріляла. Зимою через Нєву не робили ніяких містків, ні промосток, ні лихтарів. Так кожне собі йшло по льоду, куди йому здавалося краще, та й усе. Ночами тут часто грабували, бо лихтарів не було, і на Неві було зовсім темно… Насилу вже надвечір ми доплентались, перетомлені, до свого Малого проспекту й, щасливі, зараз же полягали спати.
< 3. Оригінальність у поводженні Мартиновича
4. Вигляд тодішнього Петербургу
