Спогади про Порфирія Мартиновича
Опанас Сластьон
--
Творчість Мартиновича в світлі доби
Творчість Порфирія Мартиновича складає надзвичайно яскраву, цінну й цікаву сторінку з історії українського мистецтва 70–80 р.р. минулого століття.
Невгасима жага до малювання, непереможна потреба сприймати й висловлюватися за допомогою зорових образів — прокидається в Мартиновича дуже рано. Малий Порфирій малював чим попадя (олівцем, вугіллям, крейдою) й де доведеться (в книжці, на шматках паперу, на стінках і т. д.). Дуже рано починає він і вчитися малювання. Наука ця почалася самоосвітою, копіюванням. Пізніше на допомогу самоосвіті приходять лекції, що він їх брав у різних учителів малювання. Своїм гарячим замилуванням до малювання в ранньому дитинстві він нагадує геніяльного Т. Шевченка. Але походження й оточення, в якому виховувався Мартинович, було інше. Він народився не в родині сільського кріпака, а в сім’ї службовця й виростав у дрібнобуржуазному міщанському оточенні степового містечка Костянтинограду на Полтавщині та почасти Харкова. Мартиновичеві не довелося, як Шевченкові, тинятися по дяках і красти п’ятаки. Він із раннього дитинства мав змогу бачити й спокійно зрисовувати рисунки, гравюри, літографії з друкованих альбомів, ілюстрованих журналів, книжок та спеціяльних, видаваних для настінного вжитку, кольорових і однотонних літографій. Поруч із цими привозними репродукціями в хатах міщанських часто натрапити можна було твори місцевого «народнього» малярства — «Мамаї» та жанрові малюнки з чумацького й селянського побуту. Крім цих зразків, що їх він мав змогу постійно бачити перед собою й безборонно наслідувати, матеріяльне становище й доброзичливе ставлення батька до нахилу сина малювати давали змогу малому Мартиновичеві мати так шкільних, як і приватних платних учителів рисунку. Міщанський побут утворив і живився характерними яскравими зразками дрібно-буржуазного мистецтва. Маленькі жанрові картиночки з сантиментально-романтичними сюжетами мали правити разом із шитими рушниками, фіранками й квітками на вікні, люстерком у точених рямцях на стінці, мережаними скатірками на столах за декоративну прикрасу невеличких, теплих, затишних міщанських світлиць. Оці картинки, літографії яскраво відображали сите, самозавдоволене, безтурботне життя міщанства й виявляли характерні риси дрібно-буржуазної ідеології їх власників. Розуміється, малий Мартинович у дитячі роки перебував цілковито в полоні оцієї дрібно-буржуазної стихії й виразно відбив її і в своїх копіях, і у власних композиціях на ті ж теми. Учителі Мартиновича були ще академічної виучки. Мартинович у них учився рисунку олівцем, пробував трохи й олією малювати, та найбільше цікавими, характерними й численними для хлоп’ячих років Мартиновича залишаються роботи його аквареллю та гуашшю. Останню техніку він добре опанував. Мініятюрні картинки молодого художника виображають переважно селян, характеризованих не без наївно-дитячого легкого гумору, але цілком ідилічно.
Призначені створювати «інтимність» у міщанській світлиці, позначені вони статичністю трактування. Із формального боку, не зважаючи на молодість автора, ці картинки приваблюють своїми декоративно-організованими формами й майже завжди цікавим кольоритом.
Наука в учителів малювання, одвідування музею Харківського Університету викликає в молодого Мартиновича бажання удосконалитися, стати «справжнім» художником. Мартинович вирішує вступити до Академії мистецтв. Він переконаний, що там він дістане все, чого йому бракувало. Він горить бажанням якнайскоріше туди попасти.
На Україні спеціальну вищу художню освіту царський уряд скасував ще в XVIII ст., і трагедія всіх українських художників XVIII й усього XIX ст. полягала в потребі по вищу мистецьку освіту їхати до Петербургу. Для колосальної більшости молодих художників виховання в цій імператорській Академії ставало джерелом трагедії цілого життя. Петербург поглинув колосальну кількість жертв, столиця імперії висмоктувала живі інтелектуальні соки з «окраїн», калічила їх і примушувала волею-неволею служити своїм імперіалістичним плянам. Молодий Мартинович цього не передчував.
Вступивши до Академії, на перших порах він із запалом віддається академічним студіям, — гіпсографії. Доакадемічні форми в Мартиновича зникають; натомість виробляється солідна техніка рисунку олівцем. Проте досить було двох років перебування в Академії і художник, реаліст натурою, відчув, побачив, що Академія не справдила юнацьких надій.
Схоластичність науки академічної в 70-х роках була вже анахронізмом. Академізм — витвір пансько-кріпацької доби, речник кляси земельної магнатерії та знаряддя імперського апарату. В 70-х рр. кляса торговельно-промислової й фінансової буржуазії вже оформила в ділянці мистецької ідеології свого речника — «передвижників», що штурмували Академію. Псевдоклясична Академія доживала останні роки. Мартинович зрозумів це. Почалися розлади з Академією. В ці часи він доволі близько сходиться з Крамським, бере участь у виставці «передвижників», і на кількох його роботах олією позначився яскравий вплив елементів «передвижницького» стилю.
Проте, Мартинович передвижником не став. І в його творчості російське передвижництво лише короткий епізод. Ідеологічно Мартинович належав до іншого суспільного прошарку. Літом його тягне на Україну. Він їде на рідну Полтавщину, на село. Багато працює і створює свої тут найвидатніші речі, виявивши на них властивий йому реалістичний стиль і блискучу різноманітну техніку рисунку олівцем. Його рисунки позбавлені зовнішніх ефектів, скромні, шляхетні.
Мартинович подає село різносторонньо — не ідеалізуючи, але й без осуду. Особливе замилування маляр виявляє до архаїки селянського побуту. Поруч із порівняно рідкими зарисовками архітектури, Мартинович залишив багату й надзвичайно цікаву галерію типів селян. Він, як ніхто, зумів вишукати яскраво виявлені характерні типи селян і передати їх у блискучих сильних портретах. Поруч із позитивними типами він помічає також негативні (фізично й психологічно) риси селян і щиро й яскраво фіксує їх у своїх зарисовках. Селянство українське користувалося безперечно великими симпатіями художника. У ньому він добачав найвищі людські чесноти і через те всю свою художню — переважно аналітичну й рідше синтетичну — увагу зосередив на селянах. Зрідка, правда, торкається він і панів-поміщиків, але їм Мартинович дає надзвичайно яскраву, великої сили, різко-негативну характеристику.
Він перший в українському мистецтві так серйозно поставив проблему психологічного селянського портрета. Тут вершини його творчости. Ці речі найдосконаліші й технічно. У них мистецько-творча напруженість майстра, емоціонально-вольова потужність його робіт дає яскраво себе відчути. Життьовість цих речей, реалістичних у найкращому розумінні цього слова, забезпечує їм надовго актуальність. Селянство українське в цих творах Мартиновича подано переконливо-правдиво, організовано-реально. Позбавлені так холодного емоціонального абстрагованого формалізму, як і натуралістичної слабодухости та худосочности, твори Мартиновича сильно впливають на глядача своєю здоровою міцною вольовою зарядкою. В умовах лихославннх «Валуївських» часів, його твори були безперечно прогресивною рушійною силою. Для нас вони залишаються першорядними документами свого часу. Дивлячись на них, не треба забувати, що село в творах Мартиновича ми бачимо все ж таки в освітленні інтелігента з типовою дрібно-буржуазною психікою.
На закінчення кілька слів про ту оцінку, яку творчості П. Мартиновича дає О. Ю. Сластьон у цих своїх спогадах. У Сластьона всі згадки про Мартиновича овіяні великим пієтизмом, його відзив про творчість Мартиновича має в собі елементи суб’єктивізму, а подекуди й ідеалізацію. Хибність підходу Сластьона до мистецтва взагалі не дає йому можливости дати вірну критичну оцінку праці свого друга і товариша Мартиновича, а через те його оцінка не має наукової вартости.
Зокрема трудно погодитись із підкресленням етнографізму Мартиновича, як мистецьким критерієм. Певно, що рисунки Мартиновича — багатющий скарб для етнографа, але цим критерієм не можна міряти мистецьких заслуг художника й оцінювати сутоформальні досягнення та соціяльну значимість його робіт. Тут у Сластьона чимало від «передвижницьких» теорій, що в наш час потребують безперечно грунтовних корективів. Так само справу про генезу українського мистецтва О. Ю. Сластьон подає надто спрощено. Малюнків Де-Ля-Фліза жодним способом до мистецтва притягати не можна. Так само зв’язок Мартиновича з Калинським та майстром сорочинських мальовил, що тримається лише на прикметі «етнографізму», надто штучний. Працю Мартиновича розглядати треба на тлі клясової боротьби й суспільних відносин XIX ст., в зв’язку з творчістю сучасників Мартиновича (Васильківський, Самокиша і т. д.) та його попередників (Шевченко, Безперчий, Штернберг, Білоусов і інші).
С. Таранушенко
< 27. Останні відомості про життя Мартиновича
Творчість Мартиновича в світлі доби. С. Таранушенко
