Вісім методів (пост)документального дослідження міста

Сучасний мегаполіс — це складний організм. І тіло міста складається, у тому ж числі, із наших тіл. Як місто впливає на нас? А як ми на місто? У рамках проекту-дослідження пострадянських мікрорайонів VNGRDR ми спробували розробити інноваційні методи міських досліджень через залучення художників і сучасних мистецьких практик. Вперше “методи…” були публічно представлені на лекції у освітньо-урбаністичному просторі КАРЗ-12.

Перш ніж ми приступимо до методології, давайте розберемося у термінах. Що ж таке (пост)документальне і чим воно відрізняється від документального? За цим терміном — одразу дві сентенції:

1. Це fiction, який повністю збудований з non-fiction. Найяскравіший приклад — мокюментарі (“псевдодокументальне кіно”), яке твориться наступним чином: режисер фіксує відбитки реальності, а на монтажному столі збирає з них історії, які не збігаються з фактичною реальністю. Сюжет таких фільмів — авторська вигадка, яка доводить реальность до абсурду. Щоб краще зрозуміти цей жанр, радимо переглянути фільми американського коміка Саши Барона Коена (“Борат: культурне вивчення Америки заради користі славетній нації Казахстану”).

2. (Пост)документальне — це те, що вивчає не документ, а себе через цей документ. Підкреслимо, що документом є будь-яка зафіксована реальність, починаючи від аудіо- та відео- записів і завершуючи скріншотами переписок, фото у інстаграмі та стрічками кардіограм.

Якщо ж говорити про театр, то документальний тяжіє до “капсуляції реальності” та її точного відтворення, де особистість того, хто відтворює, відходить на другий план. Такий театр про те, що він говорить. А театр (пост)документальний — завжди про те, хто говорить. Найважливішим стає, у якому місці та в який час відбувається дія та хто на неї дивиться [1] [2].

Медіум у сучасному мистецтві — це носій будь-якої інформації. Це точка входу, через яку митець підключається до теми, а часто й інструмент для її розкриття.

Нижче ми познайомимося з методами (пост)документального дослідження й спробуємо розібратися, як їх результати перетворити на мистецтво.

МІСЬКИЙ VERBATIM — цей метод використовує у якості медіуму “живу мову”. Мова літературна та мова розмовна — це окремі світи, збудовані за різними законами. І якщо мова літературна будується за певними правилами, то цінність живої мови — у помилках. Паузи, помилки, промовки, мовчання — свідчать про людину більше, ніж зміст інтерв’ю. Важливим стає не лише те, що людина говорить, а й те, як вона це говорить. Це все складається у партитуру психологічного життя людини.

З усіх методів документальних досліджень, verbatim описаний найбільше. Для початку знайомства радимо прочитати огляд на сайті Театр.doc.

Цей метод дозволяє знайти проблеми та вскрити локальні дискурси; він говорить про те, “в якому світі ми живемо?”. Важливо, щоб глибинне інтерв’ю з донором історії відбувалося у безпечному просторі; треба бути чуйним, активно слухати, ділитися власними історіями.

Приклад — вистава “Місто на Ч”.

СОЦІОЛОГІЯ ЯК МИСТЕЦТВО — цей метод використовує у якості медіума статистичні дані. Найбільше та найглибше за ним працюють Rimini Protokoll — головні герої європейського (пост)документального театру.

Проект “100% City” — на сцені 100 жителів міста, підібраних точно за статистикою, вони розповідають про себе, розподіляються за ознаками, діють та роблять вибір. І стається театральне диво: виявляється, що той, хто сприймався Іншим, схожий на тебе самого. Можливо, у нього інший колір шкіри або сексуальні вподобання, але подібного між вами більше, ніж здавалося на перший погляд. Ви визнаєте право бути відмінними.

Цей метод перетворює сухі цифри та графіки на мистецтво, наочно демонструє “хто ми?” та “які ми?” І чи не найголовніше — сприяє солідарності та допомагає знайти спільне з Іншим.

Приклад — вистава “100% Berlin”.

ЗМІНА ОПТИКИ / НАВЕДЕННЯ РАМКИ — цей метод використовує у якості медіума реді-мейди. У 1917 році Марсель Дюшан перевернув пісуар, підписав іменем “R.Mutt” (Р.Йолоп) та назвав цю роботу “Фонтан”. Дві попередні його роботи — “Велосипедне колесо” та “Сушарка для пляшок” — не були помічені, а от “Фонтану” пощастило більше. Фото його потрапило у журнал “The Blind Man” та швидко стало знаменитим. З цього моменту фактично почалася історія ready-made. І мистецтво XX сторіччя трансгресувало: важливим став не тільки художній простір, а й контекст.

Цей метод працює з містом, як готовим арт-об’єктом, на який треба лише невести рамку. Реальність не буває нудною, треба лише зупинитися і замість пасивного спостерігача (об’єкта) стати активним “áктором” — суб’єктом, що діє.

Приклад — відео-перформанс Jasmin Schaitl “framing series”.

ПАРТИЦИПАТОРНІ ПРАКТИКИ / #ТЕАТРГРОМАДЯН — цей метод використовує у якості медіума “співучасть”. “Партиципаторна культура” — це культура, в якій громадяни діють не тільки як споживачі, а виступають також як спонсори або виробники мистецького продукту. Докладніше про те, як практики співучасті допомагають досліджувати міста, ми писали на “Крапці з комою” в статті “Театр Громадян: теорія та практика”.

Цей метод — про соціальні проекти з включенням громадян. Він про те, як принести обраховану користь учасникам проекту. Цей метод — про цінність чужого досвіду та про тиху зустріч з Іншим, коли ніхто не підпорядковує, але й не підпорядковується сам.

Приклад — проект німецького режисера Георга Жено “Місто з собою”.

ГЕОМЕТРІЯ ПРОСТОРУ / РИТМ МІСТА — цей метод використовує у якості медіума “тіло міста“. Річард Сеннета у книзі “Плоть та камінь. Тіло і місто у Західній цивілізації” пише, що рух крові ліг в основу нового уявлення про тіло та місто. А зараз ми переживаємо щось на кшталт кризи сенсорного відчуття — рух позбавляє нас чуттєвого досвіду. І щоб відчути, треба зупинитися.

На “Школі вуличного театру та перформансу” ми використовуємо вправи за цим методом. Перформери виходять у простір Контрактової площі Києва, досліджують геометрію транзитного простору, рухаючись виключно під прямими кутами. Відчувають тіло і місто. Вони присутні у кожному русі. Перформери чуйні до простору. І простір міста по новому відкривається до них. І стається диво: відкриваючись до міста, ми відкриваємося самі до себе. Відчуваємо себе — собою. Щось подібне, але менш концентровано (та не контрольовано!) ми переживаємо зараз, коли світ зупинився і всі ми відправлені на тотальний карантин.

Цей метод дозволяє досліджувати тіло міста через власне тіло, коли перформери вбудовують себе у простір, співпрацюють з ним щільно, але без насилля.

Приклад — проекти перформативної лаборатрії PostPlayLab.

ДЕКОНСТРУКЦІЯ ДЕТАЛЕЙ — цей метод розкладає місто на щонайменші медіуми. Деконструкція — філософське поняття, запропоноване німецьким філософом Хайдеггером, обґрунтоване та включене до наукового обігу Лаканом та Дерріда. У основі цього методу — увага до структур. Суть його — не у руйнуванні, а у реконструкції, щоб через деталі дізнатися, як сконструйовано ціле.

Метод досліджує дрібні медіуми: звуки, рухи, те, що бачать очі, маршрути, графіті, ями на дорогах, афіші, вивіски та багато іншого. Можна будь-який медіум виокремити та сконцентрувати увагу на ньому. Такий метод, як правило, технологічний.

Приклад — site-specific вистава “Другой город”.

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ — цей метод використовує у якості медіума те, “що бачило місце”. Якщо уявити певну історичну пам’ятку живою істотою, що має очі та пам’ять, то цей медіум вивчатиме все, що проносилося крізь неї у вирі історії. Однаково важливими стають великі історичні рухи й повсякденні практики людей.

Цей метод вивчає артефакти історичної спадщини. Побудований він, у тому числі, на (мета)фізиці обміну енергією між людьми та місцем. А також на співвідношенні великих та малих деталей, увазі до місця та один до одного.

Приклад — вистава сучасного танцю ”60 рухів, вдивляючись у Майбутнє”.

ДОКУМЕНТ ЧАСУ — цей метод використовує у якості медіума “типові реакції” людей. У Всеволода Лісовського — експериментатора та авангардиста із ЦТД Трансформатор — є квантова вистава, у якій простір міста перетворюється на головного героя дії. Разом з акторами-перформерами глядачі рухаються маршрутом, який стає відомим лише за кілька днів до вистави. Він не узгоджуються з міською владою та силовиками, а порядок сцен визначається випадково.

Такий театр, що вдирається у міський простір, навмисно чи ненавмисно досліджує ступінь суспільної відкритості, готовність городян сприйняти або хоча б прийняти спонтанні вчинки, в тому числі й художні акції.

“Документ часу” — це спірний метод, у якому важливо уникати провокації та маніпуляції. Документ тут — реакції випадкових глядачів, які проговорюють патерни та страхи, вскривають “відбитки часу” та родові травми. Метод цей вивчає міфологію місця та часу, оприявнює норми публічної поведінки та “норми терпимості”.

Приклад — вистава-променад “Неявные воздействия”.

(Пост)документальний театр продукує не стільки глядацькі емоції, скільки досвід. Для цього він використовує модель перформативності, щоб стати не лише моментом трансляції правди-документа, але документальною подією [2].

Документальний та (пост)документальний театр перетворюють міську повсякденність на акти мистецтва. І тут важлива повага до тіла міста, бо наші міста — це і є ми самі. І досліджуючи місто, ми, насправді, досліджуємо себе.

ДОКЛАДНІШЕ про (пост)документальне:
1. Елена Игоревна Гордиенко. О перформативности современного (пост)документального театра // Практики и интерпретации: журнал филологических, образовательных, и культурных исследований. Том 3 (1), 2018. — с. 131–145
2. А.Васильева / Parautopia / З.Абдуллаева. М.: ABCdesign, 2016. — с.139–140

Автори:
Ден Гуменний — арт-директор PostPlayТеатру, співкуратор освітнього проекту PostPlayLab, драматург, перформер. З 2011 року займається політичним-критичним театром як драматург, постановник, арт-менеджер та куратор. Є співавтором більше ніж 30 вистав та перформансів в Україні, Чехії, Польщі, Австрії та Німеччині.
Фото обкладинки: @sjel.l
Кураторка проекту VNGRDR: Ірина Циба

Підтримайте нас на Patreon
Новини та контекст у Telegram
Підписуйтесь на сторінку у Facebook

#крапказкомою
#квантовемедіа