Еволюція сучасного лінді-хопу. Ера YouTube’у (2005–2022 роки)
Ксюша Павлова для каналу All That Swing.
Дісклеймер для цієї статті теж дійсний. Усе це — особистий досвід і спогади, а не істина в останній інстанції.
Як зазначалось в попередній статті, з появою YouTube розвиток і поширення лінді-хопу набули нових масштабів і нової швидкості. Стилі перестали бути характерною ознакою певної спільноти чи країни, оскільки тепер стали доступними більш широкому загалу. Та і розподіл на них ставав дедалі умовнішим. Цьому також сприяли танцювальні табори, яких з часом стало більше, ніж вікендів в році. Поїздки на курорти поступились місцем подорожам задля танців, які стали поширеною практикою серед ліндіхоперів. Американці тусили в Європі місяцями, подорожуючи з одного фестивалю на інший задля вечірок.
Тут, до речі, з’ясовувалась така цікава різниця у підходах: в Європі, а особливо в Східній Європі, а найбільше — в країнах СНГ, перевагу надавали тренуванням, як способу опанування лінді-хопом, а в Америці — вечіркам. Для більшості американців звучало немислимим, щоб хтось погодився брати уроки лінді-хопу двічі чи й більше на тиждень! А більшість українців і росіян взагалі не бачили сенсу їхати в табір і не брати там класи! Приблизно з 2010-го року в танцювальних таборах почали з’являтись азійські ліндіхопери (в першу чергу — корейські), і ось вони-то дали фору навіть нашій слов’янській заповзятості.
Лінді-хоп захоплював все нові країни світу. Відтоді майже щороку на свінговій сцені з’являлись нові імена, стилі, тенденції і течії, змінювались кумири, смаки, музика, під яку танцювали, одяг, в якому танцювали, підлога, на якій танцювали. Колесо розвитку почало набирати обертів.
2005
2005-й рік відзначився повальним зацікавленням стилем американського танцюриста джазу та лінді-хопу, Ская Хамфріса (Skye Humphries). Він та його партнерка Frida Segerdahl і досі активно танцюють, виступають і викладають (хоч і не завжди разом) і вважаються одними з наймайстерніших ліндіхоперів на планеті. Скаю приписують «відкриття» принципу body leading’у (ведення корпусом на відміну ведення руками) і свідомого його використання. Також його шанують за виключну, але ненав’язливу, вишукану музичність і сталий ритм. Доволі унікальними на той час були його стрибочки, яких він використовував досить багато і які стали характерною особливістю його стилю.
Щодо Фріди — вважається, що без неї навіть Скай — не Скай, а сама вона може витягнути на призове місце навіть найслабшого партнера в фіналі за рахунок своєї енергетики, спортивності танцю і унікального стилю, що цілком підтверджувалось цілою низкою фіналів з її участю.
Достатньо надзвичайно, що Фріда довгий час танцювала в складі згаданих в попередній статті The Rhythm Hot Shots (тобто розвивалась у стилі шведського Cавою) і водночас була постійною партнеркою Ская у складі гурту Silver Shadows, про яких також ішлось в попередній частині, тобто там вона танцювала у стилі «американського Савою». Її танець, дійсно, є золотою серединою між цими двома стилями, не нагадує жоден з них і створює її особистий, неповторний, унікальний стиль, який також відображає її бойовий характер. Щодо характеру Ская, за загальнопоширеною думкою він відзначається неперевершеною тактовністю, ввічливістю і скромністю. У викладанні мене особисто завжди приємно вражала його делікатність, коректність і інтелігентність.
В 2005-му році, мабуть, не було жодного більш-менш завзятого танцюриста лінді хопу, який би не копіював Ская. Інколи весь танцювальний майданчик був заповнений більш чи менш вдалими копіями Ская. Його фігури, його стрибочки, якщо не виходило так — то його джинси з футболкою, його взуття і зачіска — копіювалось усе. Подейкують, що, дещо збентежений таким напливом власних “клонів”, він на тривалий час відмовився давати приватні уроки будь-кому, щоб зменшити свій, як він вважав, невиправдано вагомий вплив на розвиток лінді-хопу, і лише з появою нових кумирів повернувся до практики приватного викладання. Проте цілком можливо, що це лише легенда і що його відмова від приватних уроків була продиктована нестачею часу для них в умовах, коли кожен божий фестиваль, табір чи exchange з лінді хопу намагався залучити його собі у викладачі, так що він місяцями не міг потрапити додому.
2006
2006-й рік відзначився новою тенденцією: зацікавленість трюками, тобто парною акробатикою, досягає свого піку. З моєї суб’єктивної точки зору, більшість тогочасних танцюристів, а особливо наш осередок українських лінді хоперів, пов’язували досягнення нових щаблів майстерності в танці саме з опануванням трюків. Це було щось очевидне, що лежало на поверхні і не вимагало глибинного аналізу, тому для багатьох танцюристів саме це стало ознакою гарного танцю, адже як тренуватись і набувати нових, більш тонких навичок, ми на той час ще не розуміли, а парні трюки виглядали вражаюче і особисто мені здавались чимось майже недосяжним. А квінтесенцією цієї тенденції стало наступне відео, яке і на сьогоднішній день залишається рекордним по кількості переглядів серед усіх свінгових відео на YouTube — 10.5М переглядів! Тож давайте додамо йому ще трохи :-)
2007
2007-й рік приніс усвідомлення, що трюки і танець, це, все ж таки, різні речі і лише доповнюють, а не заміняють одне одного. На зміну трюкам прийшла ідея, що показником рівню танцюриста має бути його здатність танцювати в різні темпи з однаковою майстерністю. Це змушувало нас розтягувати свою зону комфорту в плані темпів, як в сторону швидкого, так і в сторону повільного танцю. На той момент більша частина шоу-номерів обов’язково поєднувала в собі повільну і швидку пісні (або застосовувала пісню, де було дві частини різного темпу). Приблизно ось так:
Або середній і швидкий темп, як в цьому відео.
Деякі найбільш просунуті танцівники пішли далі і пробували змінювати темп чи динаміку в рамках однієї пісні, — досліджували, як створити враження динамічного танцю в повільний темп і спокійного — в швидкий. Чи як в швидкий темп виглядати так, наче танцюєш ще вдвічі швидше!
Наступним кроком стала зміна ритміки, а з нею і динаміки, в межах окремих фігур. Прискорення і сповільнення чергувались так, що загальна тривалість фігур не змінювалась, але враження від них було зовсім інше. Порівняно з акробатичними елементами і фастами, це було справжнім новаторством в лінді-хопі, адже цього ніхто раніше не спостерігав в історичних відеозаписах.
2008
На міжнародній танцювальній і викладацькій сцені важливе місце займає ще один американський ліндіхопер, Dax Hock. Особисто я шаную і поважаю його як одного з моїх вчителів, як за навчання, так і за його ідеї і концепції. Він першим наголосив важливість соло-джазу, як основи лінді-хопу!
Чи можете ви собі уявити лінді-хоперів, які б анітрішки не цікавились соло-джазом, ледь-ледь могли б згадати Shim-Sham і взагалі не бачили б в соло-джазі сенсу? Це були ми, українські лінді-хопери, може, за якимось рідкісним виключенням, а насправді — практично більшість світової лінді-хоп спільноти, крім шведів, які відновлювали танці з усіх чорно-білих записів, до яких дотягнулись їх руки, і в тому числі такі “лінійки”, як Big Apple і Tranky Do, про існування яких ми навіть не здогадувались. Зараз в це складно повірити. Особисто я, коли вирішила попрацювати над власною пластикою, пішла займатись балетом і контемпорарі джазом, але аж ніяк не автентичним соло-джазом, який, насправді, є основою основ лінді-хопу і усіх свінгових танців. Лінді-хоп і соло-джаз на той час були просто двома окремими дисциплінами, які майже ніяк не перетинались між собою. Так було до появи Дакса з його методикою на горизонті всесвітнього лінді-хопу.
Відтоді в більшість номерів почали включати бодай квадратик сольного танцю. Зараз це поширена практика, але на той момент було справжнім новаторством. Згодом розширення цієї ідеї відбулось через інтеграцію соло-джазу в парне танцювання, яке можна описати, як постійне перетікання парного танцю в соло джаз і назад. Тут на відео — один з ранніх прикладів майстерності Дакса в парі з Alice Mei, яка тоді помітно виділялась граціозністю і вишуканістю свого танцю. На момент появи цього номеру він неабияк вражав нас своєю технічністю і музичністю (а як на мене, і досі не втратив своєї художньої цінності):
2009–2010
Ритмічний стиль Дакса Хока поширюється і захоплює все нові країни. На певний момент в світі, так би мовити, створилось два різних лінді-хопа, і на міжнародних фестивалях представники обох таборів (а особливо ті, що належали до школи Дакса), пильно чатували серед натовпу на танцмайданчику на “своїх”. Якщо ззовні приналежність до “табору” була неочевидна, доводилось ризикувати. Помилка, як і правильний вибір, ставали зрозумілими протягом перших двох вісімок. Інколи ще швидше. Різницю можна було одразу відчути за такими характерними ознаками стилю Дакса.
- супер технічність;
- ведення на дрібні джазові рухи в парі;
- значна варіативність фігур;
- сприйняття танцювальних рухів у вигляді конструктора (не фігурами, а безкінечним ланцюгом менших конструктивних елементів);
- щільна взаємодія в парі, заснована на принципі matching;
- body leading; (“ведення корпусом” на відміну від ведення руками);
- З точки зору викладання — методичність і структурованість вправ;
- застосування в викладанні лінді хопу музики раннього джазу і пояснення техніки танцю через складові музики.
Особисто я саме з подачі Дакса усвідомила красу і переваги раннього джазу, а згодом і справжнього свінгу, і їх зв’язок з лінді-хопом, порівняно з нео-свінгом, який тоді складав 80% плейлістів на свінгових вечірках як в Києві, так і в багатьох інших містах.
Однак далеко не всім Дакс “заходив”, як викладач.
Якось на одній з Свінгляндій (колись щорічний танцювальний табір в Києві чи неподалік від Києва) ходила історія про те, як на одному з уроків Дакс зробив зауваження комусь з приїжджих танцюристів щодо ведення корпусом, на що той пробуркотів (але чула це лише партнерка, яка на той момент була з ним в парі): “Что за бред! Я вообще сторонник арм-лидинга!” В чому йому точно не можна було відмовити, так це в чіткому усвідомленні своєї цілі!
“Arm-Leader” (“той, що веде руками”) — старовинне прокляття, а також лайка серед партнерок лінді-хопу, яка характеризує партнера, що вважає швиряння, штовхання, смикання партнерки ефективними засобами ведення!
Навіть більше, ніж складність техніки Дакса, вибагливість його вправ і структурованість його пояснень, багатьох відштовхував його характер. Він ніколи не славився надмірною привітністю чи делікатною, м’якою поведінкою на своїх уроках; багато хто вважає його зверхнім і пихатим (хоча мені зустрічались викладачі, які заслуговували на такі докори не менше за нього, тоді як змісту в їх уроках було значно менше). А його вимогливість, прискіпливе ставлення і холодну прямолінійність щодо успіхів його учнів я мала змогу відчути на своїй шкурі. І все це — за немаленькі гроші! Втім, я завжди бачила, що, якщо щодо моєї техніки і стилю він був невисокої думки, то він же і знає і підкаже, якими вправами і які саме навички я можу покращити. І за всі його уроки, на яких я бувала, особисто я ніколи не чула, щоб він хоч раз зневажливо відгукнувся про когось із своїх колег-конкурентів (як не соромились інколи робити інші викладачі). Він сам, наприклад, визнавав видатну роль Ская для сучасного лінді хопу.
2011–2013
В 2011–2013-х роках нові «герої» підняли соло-джаз на ще вищий ступінь. Саме тоді соло-джаз і лінді-хоп почали не просто органічно поєднуватись в шоу-номерах, а постійно перетікати з одного в інший і назад. Одні з найяскравіших і наймайстерніших шоу-номерів, які демонстрували цю нову концепцію, створили французи JB Mino & Tatiana Udry.
Поява цієї пари ознаменувала собою підйом цілої нової хвилі викладачів наступного покоління, серед яких JB і Tatiana були одними з найбіль відомих і талановитих і вирізнялись особливою майстерністю не тільки в лінді-хопі, а і в соло джазі. Настільки, що згодом їх шоу-номери дедалі частіше почали містити майже виключно соло, а парна взаємодія в них була зведена до мінімуму (чого раніше практично не зустрічалось). Тобто, поєднання соло і парного танцю набуло нового характеру, прямо протилежного тому, що ще до недавнього часу було найбільш розповсюдженою моделлю. Як, наприклад, в цьому номері.
2013–2014
Французький танцюрист Thomas Blachard, під впливом своїх занять тепом, пропонує власну теорію ритмів, яка стає просто таки бездонним джерелом ритмічних варіацій. Розповсюдженню його концепції сприяло відродження і поширення популярності музики біг бендів (“Big Band” — “великий оркестр”, в цьому контексті “великий свінговий оркестр”) серед сучасних ліндіхоперів. Музика великих оркестрів своєю насиченою ритм-секцією і багатим аранжуванням давала незліченні можливості для опрацювання ритмічних паттернів і побудови ритмічних варіацій базових рухів. Тепер можна було станцювати свінг-аут, не зробивши жодного триппл-степа, і це все ще був свінг-аут!
Основними характерними рисами стиля Thomas Blachard були такі:
- Зміщення і дроблення ритмів, як це роблять барабанщики чи теп-денсери;
- Застосування різних базових кроків в межах однієї фігури;
- Акцент рухом вверх, а не тільки вниз;
- Відв’язування ритму в ногах від ритму корпусу, а також від ведіння-слідування;
- Застосування кожним з партнерів індивідуальних варіацій, які не впливають на загальний рух пари.
Шоу-номери Тома і його тодішньої партнерки Аліс Мей виглядали, як крута імпровізація, а імпровізація часто виглядала, як номер, що на певний час стало новим стандартом для шоу-номерів, і назавжди — для імпровізації.
2015–2016
2015–2016-ті роки відзначились цілою низкою крутих танцівників, які, насправді, і в попередні роки вже вражали своєю майстерністю. Крутих шоу-номерів і танцюристів на цей момент стає повний YouTube. Попередні кумири, в більшості, також не спочивають на лаврах, а зростають і крутішають. Тепер не було потреби в одному хедлайнері. Кожен міг обрати собі кумира чи модель за своїм смаком, згідно своїм уподобанням щодо стилю, одягу, музики, своєї комплекції і темпераменту. Розмаїття стилів і технік стало таким, що змагання майже втратили свій спортивний сенс і перестали сприйматись, як безперечний доказ переваги одних над іншими. Вони стли швидше приводом продемонструвати свій стиль, донести свої цінності в танцювальному мистецтві. І не завжди відео з виступом саме переможців отримувало найвищий рейтинг по переглядам на YouTube.
Щодо самого лінді-хопу, за моїми власними спостереженнями на ILHC 2016, акцент змістився на дещо іншу — мелодійну — музичність. Жоден акцент не повинен залишитись неопрацьованим, жодна пауза — без уваги! Темпи, все частіше, обираються середні, чи навіть повільні, або ж середньо-швидкі, тобто, такі, в які є можливість для швидких зупинок і дрібних рухів.
Це виглядало приблизно ось так (тут я вам пропоную подивитись на тих, кого ще не згадувала раніше), в виконанні Vincenzo Fesi & Moe Sakan:
2017–2019
В ці роки акцент раптом змістився на збільшення ролі партнерки, на її участь у створенні танцю, її ініціативу, на те, що її пора визнати рівноправною половиною пари, яка впливає на танець не менше партнера. Почастішали випадки, коли партнери міняються ролями в парі і вивчають партію один одного. (Цій тенденції, на жаль, дивним чином сприяли не дуже хороші події, які також призвели до остракізму деяких відомих викладачів і їх усунення з світу лінді-хопу). Цьому також сприяла низка крутих партнерок, які явно більше, ніж на половину, створювали танець. Одною (але не єдиною) з таких партнерок для мене є артистична і вишукана, майстерна і грайлива Jo Hoffberg, не менш видатна своїм соло джазом, ніж лінді хопом. Вона разом з Kevin St. Laurent’ом з 2006-го року були одною з провідних пар світового лінді-хопу:
2020–2021
А в останні роки (2020–2021 рр), як більшість з нас вже мала нагоду спостерігати, також не дуже приємні події сприяли тому, що багато танцювальних активностей переходить в онлайн.
На закінчення — ще декілька крутих танцюристів, яких не можна оминути.
Remy Kouakou Kouame & Ramona Staffeld
Це, звісно, не повний список тих, хто не просто створює сучасний лінді-хоп, а і піднімає його на нову висоту, відкриває йому нові горизонти і робить цей танець невичерпним. Якщо подивитесь усі наведені відео, YouTube неодмінно підкаже вам, кого ще подивитись для натхнення!
Багато ще можна розповідати — і про розвиток культури і стандартів танцювальних таборів, і про еволюцію музичних смаків лінді-хоперів, і про історію лінді-хопівської моди (частково вже згаданої в попередніх статтях), а як не розповісти про самих видатних танцівників соло-джазу наших часів (лише частково згаданих вище), і про те, коли ж і як лінді-хопери таки почали цікавитись історією самого танцю.
Та головне в цьому всьому те, що наш танець є живий і вічно-юний, динамічний і захоплювальний, і займатись, вдосконалюватись і самореалізовуватись в ньому, а також відкривати його для себе можна нескінченно. І кожна людина, яка його танцює, незалежно від рівня і досвіду, робить і свій вклад в його існування і розвиток.
Від редактора: якщо ви хочете більше цікавих статей, підписуйтесь на наш патреон.
