Підсумки теплої зими
Інсайти майже чотирьох місяців в Азії
Колись, коли дерева були великими, я мріяла жити у подорожі. Щоб можна скільки завгодно тікати, постійно бути в новому оточенні, ніколи не пробувати одного й того ж двічі і ніколи не повертатись. Колись хотіла — більше не хочу. Це була моя найдовша подорож і найтепліша, найдинамічніша зима. Тепер я хочу додому.
ЧІАНГ МАЙ (60 днів)
На півночі Тайланда я почала робити речі, на які ніколи не думала що здатна: вставати в 8 ранку щодня, бігати і ходити в басейн більш-менш регулярно, щотижня ходити в танцювальний зал самій, полюбила кокосове молоко і гуляти по ЧМ пішки. Перший тиждень тут я була в якомусь абсолютному дзені: було достатньо роботи, танців на камеру, розмов і нових-старих місць. Було багато тепла.
Але мій маленький будда не міг жити вічно і в решті решт задихнувся в страхах, тривозі і нових враженнях. Віддалена робота як почалась неочікувано, так і закінчилась в середині січня, залишивши тільки милі серцю смм-фріланси, але вибивши мене з колії: от я працювала щодня по п’ять годин, а от я вже не знаю, куди ці п’ять годин діти. Вчитися? Танцювати? Тупить? Я підсіла на солодкий чай з молоком і тапіокой (тай ті), рису і бананів за два місяці з’їла більше, ніж за все життя, сильно поправилась, почала гризти нігті і впадать в істерику через день. Вернулась в терапію хоча б по скайпу, бо нільзя ж так.
В принципі ЧМ — ідеальне місто для зимівки: інтернет хороший майже скрізь, можна їсти в кафе дешевше, ніж готувати, але навіть готувати є де. Можна їздити навколо багато і цікаво, пробувати нєвєдомую хрєнь хоч щодня. Можна знайти свою каву і навіть свої круасани, не кажучи вже про фантастичного виду басейн. І в решті решт можна зустрічати людей. Говорити з іншими, чужими, навіть якщо ми б ніколи не зустрілися, якби кожен з нас не був далеко від дому, це все одно краще, ніж завжди бути вдвох або самим з собою. Тому всі люди, з якими ми спілкувались в Азії ставали такими особливо цінними. А от дружити з новими-новими і місцевими як не вміла, так і не навчилась.
Я писала, але не багато. Це чомусь перестало бути пріоритетом. Писала про те що в голові:
- Мої кілограми Vol 2 (про їжу, тіло, контроль і тривогу)
- Дружить з мучеником (про те як прекрасно я вмію страдать і не так прекрасно вчуся самопідртимці)
і про те що навколо: що можна робити в ЧМ і скільки це коштує.
Із хорошого: трохи легше стала ставитись до комітмента. Якщо я один раз побігала, то це один раз — перестала обіцяти собі завтра зробити те ж саме, а значить і перестала себе гризти за те що не зробила. Хоч одним приводом погризтись менше.
КАМБОДЖА (6 днів)
Мій маленький будда знову народився по дорозі в Сіам Ріп.
31/01 День що починається в 5.30 з дурного ранкового рейсу, дурного заїзду в Бангкок туди й назад скинути речі, знову довго тусуватися в аеропорту, вмирати без сну і нормальної іжі (мої найбільші тригери роздратування), лажать, знову лажать, платити більше, а все ж — ні разу не вибіситись і відчувати себе абсолютно щасливою. Запам‘ятати, що так буває.
Ця подорж, ця нова країна була такою очікуваною, такою динамічною і такою що ніколи думати про сумне. Ми їхали і дивилиь, дивились і їхали. Я так люблю. Я ніколи не зможу так жити завжди.
Тут є пост про наш маршрут і ващє.
САЙГОН (HO CHI MINH CITY, 10 днів)
Шумний, теплий і вітряний. Халабуди поруч із хмарочосами. Відкриті балкони, багато поверхів, багато зелені. У мене майже не було планів і моральних сил вийти з-під кондиціонера з 12 до 16, тому я знайшла улюблене кафе, багато працювала, багато писала, багато вчилася. З місцевою їжею так і не подружилась, зате відкрила для себе геокешинг і навіть сходила на вечірку.
Найкраще в Сайгоні — це вечірній вітер з річки і трохи висоти, смішно торгуватись на пальцях, чекати поки кава накапає із фільтра і помилятись, читаючи емоції на обличчях інших культур. Навколо було багато кондиціонерів, багато сміття і багато жирної і/або гострої їжі. Базар зі щурами — кажись, обов’язковий атрибут азійського мегаполіса, але вцілому мені більше сподобалось, ніж ні.
БАНГКОК (10 днів)
Я почала хворіти у літаку в Бангкок і закінчила — в літаку з Бангкока. Це були десять днів хворого горла, десять днів божевільної спеки у кам’яних джунглях і просто джунглях, 10 днів або поту або сидіння під кондиціонером. Але в Бангкоку знову були хороші люди, так було трохи легше.
В Бангкоку я навчилася жити без дзеркала, вперше купувала квитки-сюрприз, отримала в подарунок фітбіт і упоролась по спорту (ще в ЧМ пробувала май тай, це прям дуже круто і дуже важко). В Бангкоку дуже хотілося мовчати і спати, сил не було ніяких, але звісно ж я облазила половину маст сі і шкодувала, що не долізла до іншої половини.
Традиційний текст про БКК і мені більше нема що про нього сказати.
ШРІ ЛАНКА (20 днів)
В момент коли я це пишу, до літака додому залишився рівно тиждень. Я полюбила пити кокосову воду, каталась на велику, бігала по пляжу, їздила в гори (знову з людьми, ура!) і ні разу не серфила, хоча ще не втратила на це надію.
В цій подорожі я почала трекать настрій і з’ясувала, що не все так погано. Читала мало, але цікавого. Навчилася цінувати людей і приймати, коли стається щось хороше. Ні те, ні інше не треба “заслужити” і не треба “відробляти”, воно просто стається. Але і втомилась до бєзобразія. Втомилася від спеки, від вентиляторів, від шуму дороги, від кондиціонерів, від чужих людей, яких можна було б зробити своїми, але не хочеться і немає сил. В цій подорожі ми не перестали один одного любити, хоча іноді намагалися.
Цієї зими я нікуди не тікала, на третій раз вже знаєш, що не втечеш. Ну і не втекла.
